АРХІВ СТАТЕЙ

Архетип Володаря Світу (Chakravartin) Сучасна історична наука підходить до постаті Александра Македонського так само, як бухгалтер підходить до балансу підприємства: логістика походів, чисельність війська, торгові шляхи, економічні наслідки завоювань. Це погляд, який щось пояснює, але нічого не розуміє. Він фіксує факти й губить сенс. Є інший спосіб дивитися на цю постать — не як на статистику завоювань, а як на явлення архетипу. У традиціоналістській думці, зокрема в тій лінії, яку в XX столітті розвинув Юліус Евола, існує образ Chakravartin — Того, Хто Обертає Колесо, Універсального Правителя, чия влада не зводиться до територій і данини. Це людина яка стає віссю, навколо якої на мить збирається розсіяний світ.

На початку XX століття Італія переживала роздвоєння. Промислова північ гула заводами і трамваями, молоде королівство тягнулося до модерності — але водночас на плечах країни лежав нестерпний тягар слави: античність, Відродження, Рим, Флоренція. Для іноземців Італія була живим музеєм. Для нового покоління італійців — тягарем. Фабрика Pirelli у Мілані Художники і поети хотіли не зберігати спадщину, а втекти від неї. Так народився футуризм — рух, що закликав підпалити бібліотеки, затопити музеї і проголосив ревіння автомобіля прекраснішим за античну скульптуру. Принципово антиінституційний, зухвало незалежний. І саме цей рух двадять років потому став одним із фундаментів фашистської держави.

Освальд Шпенґлер — німецький філософ і культуролог, чия головна праця «Присмерк Заходу» (1918) стала одним із найбільш резонансних і суперечливих текстів XX століття. Написана в розпалі Першої світової війни, вона вдарила по самій основі тогочасного світогляду: по вірі в нескінченний прогрес, у перевагу розуму над інстинктом, у те, що Захід (Abendlandes) це вершина людської цивілізації, а не просто одна з її форм. Академічна спільнота зустріла його з роздратуванням, ліві інтелектуали — з обуренням, праві — з надмірним захопленням, яке сам Шпенґлер відкидав. Але незалежно від того, як до нього ставились, ігнорувати його не виходило ні тоді, ні зараз. Понад століття потому його ідеї повертаються з новою силою.

Понад століття Ірландія перебувала під жорстким контролем Великої Британії. У 1801 році країна увійшла до складу Сполученого Королівства, назавжди втративши власний парламент. Цей союз від самого початку викликав шалений спротив національно-патріотичних кіл. Проте впродовж усього XIX століття жодні спроби добитися автономізації — ні конституційним, ні революційним шляхом — не мали успіху. Британська влада запровадила на острові жорсткий окупаційний режим, намагаючись придушити в зародку будь-які спроби боротьби. Утиски стосувалися найважливіших елементів ідентичності: