Понад століття Ірландія перебувала під жорстким контролем Великої Британії. У 1801 році країна увійшла до складу Сполученого Королівства, назавжди втративши власний парламент. Цей союз від самого початку викликав шалений спротив національно-патріотичних кіл. Проте впродовж усього XIX століття жодні спроби добитися автономізації — ні конституційним, ні революційним шляхом — не мали успіху.
Британська влада запровадила на острові жорсткий окупаційний режим, намагаючись придушити в зародку будь-які спроби боротьби. Утиски стосувалися найважливіших елементів ідентичності:
- Мова: На початок ХХ століття традиційна гельська (ірландська) мова була майже витіснена з ужитку, а замість неї агресивно насаджувалася англійська.
- Релігія: Попри те, що більшість ірландців залишалися католиками, влада активно насаджувала англіканство.
Каталізатором змін стали події 1913 року. У листопаді в Дубліні поет Патрік Пірс створив Ірландське Республіканське Братство — воєнізовану організацію, до якої увійшли представники різних політичних поглядів, об’єднані єдиною метою: забезпечити права і свободи ірландців. Того ж року на базі профспілкових організацій постала Ірландська цивільна армія під проводом марксиста Джеймса Конноллі.
Вже у вересні 1914 року, лише через місяць після вступу Британії у Першу світову війну, підпілля ухвалило доленосне рішення — розпочати підготовку до повстання.
Війна в Європі розколола ірландське суспільство. Одна частина вірила, що активна підтримка Британії змусить Лондон надати Ірландії омріяний гомрул (самоврядування) після перемоги. Інші ж категорично відкидали участь у “чужій” війні.
Джеймс Конноллі, один з очільників визвольного руху висловив позицію радикального крила так:
“Якщо вам кортить узяти в руки гвинтівку, якщо ви прагнете боротися за власну державу, то краще воювати за власну країну, а не за здирницьку імперію”.
Також варто зазначити що навіть в крилі радикалів, ідеологічної єдності не було. Специфіка Ірландії в той період полягає в тому що визвольні рухи ділились в першу чергу не на ідеологічних засадах (праві/ліві) а на основі поглядів на спосіб боротьби, так як хоч культурно Ірландська нація була в занепаді, майже втративши свою мову, проте парламентарна традиція залишалася надзвичайно сильною та інституалізованою.
Під прикриттям інтенсивного набору до британської армії на початку 1916 року, ірландські волонтери почали відкриту військову підготовку. Британський уряд усвідомлював небезпеку, але не наважився роззброїти загони, побоюючись миттєвого бунту.
Керівники підпілля — Джеймс Конноллі, Падріґ Пірс та Томас Кларк — вимагали діяти негайно, побоюючись викриття з боку британської розвідки. Дату виступу призначили на Великдень, 23 квітня.
Однак серед лідерів не було одностайності. Більшість бачила майбутню Ірландію незалежною республікою, але лунали й екзотичні ідеї — наприклад, створити королівство і запросити на престол прусського принца Йоахіма (який також розглядався як варіант на український престол). Напруга зросла настільки, що Джеймса Конноллі навіть тимчасово взяли під варту власні соратники, і лише втручання Громадської армії та графині Маркевич допомогло звільнити його.
Рівень секретності був безпрецедентним. Навіть такі видатні діячі визвольного руху, як Артур Ґріффіт чи Еойн ма Нілл, нічого не знали про плани.
За тиждень до повстання Тимчасовий революційний уряд із семи осіб надрукував Декларацію про незалежність Ірландської республіки. Документ скріпили своїми підписами Томас Кларк, Падріг Пірс, Шон Макдермотт, Томас Макдона, Імон Кент, Джеймс Конноллі та Джозеф Планкетт. Головнокомандувачем призначили Пірса.
Повстанці розраховували на допомогу Німецької імперії, яка відправила до берегів Ірландії корабель «Ауд» (а насправді просто замаскований SS Libau) із 20 000 гвинтівок на борту. Проте план зазнав краху — судно перехопив і потопив британський флот. Керівництво дізналося про цю катастрофу лише напередодні виступу.
Незважаючи на втрату зброї та пропозиції деяких лідерів скасувати операцію, було ухвалено фатальне рішення — дотримуватися плану. Початок повстання перенесли на понеділок, 24 квітня, розраховуючи на те, що більшість британських офіцерів залишить Дублін після свят. Сцена для однієї з найдраматичніших подій в історії Ірландії була готова.
Показовою для розуміння духу тих днів є постать Майкла Джозефа О’Рахіллі — Директора з озброєння Ірландських волонтерів. Заможний ірландець, він витрачав власні кошти на закупівлю гвинтівок для підпілля та особисто організовував контрабандні поставки зброї. Проте таємна Військова рада Братства тримала його в невіданні щодо точної дати Великоднього виступу. Вони знали: О’Рахіллі як прагматик виступатиме категорично проти початку боїв після того, як німецький корабель зі зброєю пішов на дно.
Коли О’Рахіллі дізнався про плани радикалів, він розлютився. За наказом начальника штабу Еойна ма Нілла, він провів усі вихідні перед Великоднем за кермом свого автомобіля, роз’їжджаючи дорогами Ірландії та розвозячи накази про скасування мобілізації, щоб запобігти безглуздій бійні.
Проте, повернувшись до Дубліна в понеділок вранці, він побачив, що лідери підпілля все одно виводять людей на вулиці. Оцінивши ситуацію, О’Рахіллі зрозумів, що виступ невідворотний і він приречений на поразку. Саме тоді він вимовив фразу, яка ідеально описала всю суть Великоднього повстання:
«Це божевілля, повне божевілля… але славетне божевілля!»
Зрозумівши, що не може залишити своїх побратимів у найтяжчий час, він під’їхав до штаб-квартири повстанців у Ліберті-Хол. Вийшовши з машини, він звернувся до радикалів, яких ще вчора намагався зупинити, зі словами, що стали легендарними:
«Що ж, я допоміг завести цей годинник — тож маю послухати, як він проб’є!»
О’Рахіллі приєднався до гарнізону Головнопоштамту. Він не просто брав участь в обороні, а героїчно загинув наприкінці тижня. О’Рахіллі добровільно очолив відчайдушну багнетну атаку під шквальним кулеметним вогнем на Мур-стріт, щоб пробити шлях для відступу оточеним побратимам.
Смертельно поранений, він зумів заповзти у дверний отвір на сусідній вулиці. Стікаючи кров’ю, останніми зусиллями він написав на звороті листа з власної кишені прощальне послання своїй дружині Джеральдін. Ця записка закінчувалася словами, які назавжди вкарбувалися в історію ірландського визвольного руху:
«…Безліч любові, люба, тобі і хлопцям, а також Нелл і Анні. Зрештою, це був славний бій. Будь ласка, передайте це Ненні О’Рагіллі, Герберт Парк, 40, Дублін. Прощавай, кохана.».
Його вчинок став абсолютним уособленням того, як честь і обов’язок перед нацією виявилися сильнішими за логіку та будь-які тактичні розбіжності.
ПОВСТАННЯ
Вранці 24 квітня 1916 року, у Великодній понеділок, збройний виступ нарешті розпочався. Об’єднані сили ірландських волонтерів та Ірландської цивільної армії рушили до центру Дубліна під командуванням Джеймса Конноллі. Головною ціллю та майбутньою штаб-квартирою повстання став монументальний Головнопоштамт (GPO) на О’Коннелл-стріт — головній артерії столиці. Швидко захопивши будівлю, повстанці підняли над нею два республіканські прапори.
Саме тоді відбулася одна з найдраматичніших подій ірландської історії: Падріґ Пірс вийшов на вулицю і урочисто зачитав перехожим Декларацію про незалежність Ірландської Республіки. Одночасно з поштамту було надіслано радіограму азбукою Морзе про проголошення суверенної держави — це стало першою в історії радіомовлення передачею в незалежній Ірландії. Повстанці також почали зводити барикади на вулицях, перерізати телеграфні дроти та блокувати транспортні вузли, намагаючись паралізувати рух британських сил.
Стратегічні об’єкти та фатальні прорахунки
Хоча Головнопоштамт був командним центром, інші загони отримали завдання захопити ключові точки по всьому Дубліну для створення міцного оборонного кільця. Батальйон Едварда Делі зайняв Будівлю чотирьох судів (Four Courts), сили Томаса Макдони закріпилися на бісквітній фабриці Jacob’s, а підрозділ під проводом майбутнього президента Імона де Валери взяв під контроль млин Боланда (Boland’s Mill). У парку Сант-Стівенс-Грін бійці Майкла Малліна навіть почали рити окопи та зводити укріплення просто посеред алей.
Проте керівництво повстання припустилося серйозної стратегічної помилки: вони не змогли взяти під контроль ані головних залізничних вокзалів, ані дублінських портів. Це дало змогу британському командуванню в наступні кілька днів безперешкодно перекидати тисячі солдатів з інших регіонів острова та з самої Великої Британії. До кінця тижня чисельність британського контингенту в місті перевищила 16 тисяч осіб, що створило тотальну та нищівну кількісну перевагу над повстанцями, яких налічувалося трохи більше тисячі.
Британська відповідь: Артилерія проти “другого міста Імперії”
Британська військова машина відреагувала швидко і безжально. Замість того, щоб кидати піхоту на прямий штурм добре укріплених позицій у Головнопоштамті чи Будівлі чотирьох судів, армія вдалася до тактики оточення та масштабного артилерійського бомбардування. Деякі лідери повстання, зокрема переконаний соціаліст Джеймс Конноллі, до останнього не вірили, що британці наважаться застосувати важкі гармати проти “другого за значенням міста Британської імперії”, руйнуючи інфраструктуру та капіталістичну власність. Але вони помилялися.
У середу, 26 квітня, британці розмістили польову артилерію та підвели по річці Ліффі патрульний канонерський човен «Helga». Розпочався масований артилерійський обстріл позицій повстанців, який швидко спричинив масштабні пожежі по всьому центру міста. Водночас найкривавіші та найзапекліші зіткнення розгорнулися не біля головного штабу, а на периферійних вулицях Дубліна, де ірландці з усіх сил намагалися стримати просування британських підкріплень. Міські бої перетворилися на жорстоку війну снайперів, гранатних дуелей та затяжних перестрілок, що неухильно наближало трагічну розв’язку Великоднього тижня.
Поки центр Дубліна палав під артилерійським вогнем, на підступах до міста розгорталися справжні трагедії. Найбільш показовим став бій біля мосту Маунт-стріт. Британське командування кинуло на прорив новоприбулі підрозділи Шервудських лісників — молодих, недосвідчених солдатів.
Їх зустріла жменька ірландських волонтерів, які зайняли стратегічні позиції в навколишніх будинках (зокрема у Кланвілльям-хаус). Близько двох десятків ірландців впродовж кількох годин стримували наступ цілих двох британських батальйонів, ведучи перехресний вогонь. Британські офіцери раз за разом посилали своїх солдатів у лобові атаки на добре укріплені позиції. У цій м’ясорубці британці втратили понад 230 осіб убитими та пораненими — це становило майже дві третини від загальних втрат британської армії за весь час повстання.
До п’ятниці, 28 квітня, ситуація для повстанців стала критичною. Дах Головнопоштамту провалився, а сама будівля була повністю охоплена полум’ям від запальних снарядів. Джеймс Конноллі, один із головних командирів, отримав важке поранення — куля роздробила йому щиколотку. Незважаючи на біль, він відмовився складати повноваження і продовжував керувати обороною, лежачи на ношах.
Усвідомивши, що захищати штаб більше неможливо, лідери ухвалили рішення евакуюватися до сусідньої Мур-стріт. Прорив крізь прострілювані вулиці та барикади коштував життя багатьом патріотам, зокрема й Майклу О’Рахіллі, який повів за собою відволікаючу атаку. Залишки гарнізону Головнопоштамту пробили стіни будинків на Мур-стріт, пересуваючись із будівлі в будівлю, щоб уникнути британських кулеметів, і створили там свій останній командний пункт.
На ранок суботи, 29 квітня, стало очевидно, що продовжувати опір — означає приректи на смерть не лише залишки гарнізонів, а й тисячі мирних жителів. Дублін лежав у руїнах, кількість жертв серед цивільного населення стрімко зростала, адже британська артилерія не розбирала цілей.
Головнокомандувач Падріґ Пірс, який ще кілька днів тому був готовий до святої пожертви, ухвалив найважче рішення. О 15:30 він зустрівся з британським генералом Лоу і погодився на беззастережну капітуляцію. Накази про складання зброї були розіслані іншим гарнізонам по всьому місту. Деякі підрозділи, наприклад, гарнізон Імона де Валери, дізналися про капітуляцію лише наступного дня. Повстання, що тривало шість днів, було офіційно придушене.
Спочатку більшість пересічних дублінців ставилася до повстанців з нерозумінням та гнівом. Зруйноване місто, сотні вбитих цивільних і зупинка економіки викликали обурення; полонених ірландців часто супроводжували прокльонами на шляху до в’язниць. Проте британська влада зробила фатальну для себе помилку.
Генерал Джон Максвелл, отримавши надзвичайні повноваження, розпочав закриті військові трибунали. Починаючи з 3 травня, лідерів повстання почали розстрілювати у дворі в’язниці Кілмайнхем. Загалом було страчено 16 осіб. Останнім до стінки поставили Джеймса Конноллі. Оскільки через роздроблену ногу він не міг стояти, його прив’язали до стільця і розстріляли в сидячому положенні.
Ця жорстокість кардинально змінила суспільні настрої. Кров мучеників, як і передбачав Падріґ Пірс, стала насінням нової нації. За лічені тижні гнів ірландців обернувся проти британської корони. Великоднє повстання зазнало військової поразки, але здобуло грандіозну психологічну перемогу, запаливши вогонь, який призвів до перемоги партії Шинн Фейн на виборах 1918 року та початку переможної Війни за незалежність Ірландії.